Європа і націоналізм

03Мотивація стосовно необхідности підписання Україною угоди про асоціацію з Європейським Союзом у різних політичних сил є різною. Що насправді важливо зрозуміти у даній ситуації? Україні вкрай необхідно зробити реальний крок, який би «відірвав» нашу країну від Росії, а отже скріпив її суверенітет. Упродовж 22 років незалежности це було зроблено лише один раз, у серпні 1991 р., коли, власне, проголошувалася, а точніше відновлювалася державна незалежність України. Без такого кроку Україна буде приречена плентатися у фарватері московської політики, яка, наче іржа, роз’їдає тіло української нації.

І це не русофобська позиція. Альтернатива, яку нав’язує українцям Росія, а саме приєднання нашої країни до Митного союзу, говорить сама за себе, а точніше промовляє заявою президента РФ Путіна, про те, що українці не окремий народ, а отже не мають своєї історії, традицій, мови, а тому не гідні жити у власній державі.

До речі, україножерська заява Путіна — не виняток із загального правила, яке давно усталене в Росії. Практично кожен російський монарх, імператор, цар, генсек чи президент вважали на необхідне висловитися у подібному тоні щодо України і українського народу, тобто плюнути нам у душу.

Чи може ЄС стати для України панацеєю? Не може! У разі приєднання України до угоди про асоціацію з ЄС треба буде відразу ж зробити наступний крок: докласти усіх зусиль, щоб зберегти в Європі свою ідентичність, мову, культуру і традиції. Це буде справжній виклик для української нації.

Сьогодні в Україні дискусія стосовно ЄС і Митного союзу, як правило, зосереджена в площині економічної доцільности. Насправді ж йдеться про «виживання нації» у розрізі історичної перспективи, а це значить, що пріоритетне значення має ідея збереження власного національного обличчя, своєї культурної самобутности.

У березні 2006 р. тодішній президент Франції Жак Ширак під час саміту ЄС демонстративно встав і полишив зустріч провідних підприємців. У такий спосіб він висловив невдоволення французові, який виголошував промову англійською.

На це миттєво відреагували британські ЗМІ, які наголосили, що у Європі панують «англосаксонські цінності». Цей епізод добре ілюструє завершення у ЄС політики мультикультуралізму та перехід і входження Європи у добу націоналізмів.

З цього часу європейські партії, які відстоюють властиві для своїх націй цінності, із маргінальних почали ставати парламентськими, окремі з них утворили урядові коаліції.

Швейцарія, Бельгія, Швеція, Нідерланди, Фінляндія, Шотландія, Ірландія, Австрія та Греція — це європейські країни, де не тільки націоналісти перемагають на виборах, а де вже прийшло усвідомлення, що у глобалізованому світі, складовою частиною якого, без сумніву, був і залишається ЄС, украй важливо зберігати свою культурну ідентичність, традиційний сімейний уклад, історичні надбання, а головне відстоювати національні інтереси.

Іншими словами, в Європі настає розуміння того, що абстрактна європейськість себе вичерпує. На зміну їй має прийти конкретний націоналізм як чинник, що оберігає і утверджує національну неповторність кожного з європейських народів.

Отже, у Європі Україна передусім зустрінеться із жорстким економічним, культурним і політичним націоналізмом країн, що входять до ЄС. І тільки український націоналізм може бути адекватною відповіддю на цей виклик, адже не буває «націоналістичних інтернаціоналів».

Отут і знадобиться досвід, який Україна здобула у протистоянні з російським шовінізмом. Цей досвід не тільки позивний. Але він вказує, що не тільки можна, але й необхідно послідовно і наполегливо, як з Митним союзом, так і в ЄС, відстоювати українські національні інтереси.

Ми передусім — українці, а вже потім європейці!

Богдан Червак, Голова ОУН

Ви тут: Головна Європа і націоналізм