19 травня 2009 року, в петербурзькому музеї Анни Ахматової відбулася презентація книжки протоієрея РПЦ Георгія Митрофанова «Трагедія Росії. “Заборонені” теми ХХ століття». В збірку увійшли критикуючі комунізм проповіді релігійно-філософського змісту та статті отця Георгія, написані і виголошені протягом 1990–2000 років.

Реакція російських можновладців на спробу церковного історика, професора СПбДА і члена Синодальної комісії з питань канонізації дати цілком протилежну офіційній оцінку російським антикомуністичним збройним формуванням часів Другої Світової війни (насамперед Російській Визвольній Армії (рос. РОА) генерала Андрія Власова), була притаманною для апаратників авторитарної системи. Працю протоієрея піддали гучному остракізмові. Мати інакше аніж возведене в ранг офіційного трактування історичних явищ та подій в Росії виявляється злочином. Не лишилися осторонь у справі цькування і прихильники «державно-церковного партнерства» в самій РПЦ. Коментуючи працю протоієрея Митрофанова, доцент історичного факультету СПбДУ о. Володимир (з непритаманним для росіян галичанським прізвищем Василик) заявив: «Позиція протоієрея Георгія Митрофанова відносно цілого ряду важливих питань суспільного життя є деструктивною, антицерковною й антисуспільною». Цим коментарем він лише зайвий раз підтвердив, що російське православ’я від самих початків свого існування (в період панування безбожного атеїзму також) було слухняним виконавцем волі і вказівок кремлівських можновладців. До речі, попри формальне об’єднання РПЦ і РПЦ Закордонної, (подія відбулась 17-го травня 2007 р.), ієрархи останньої засвідчили свою солідарність автору праці, чим завдали чималих клопотів кремлівському керівництву. Нехай щастить їм на шляху поступу і в справі поборення згубного для самих росіян імперіалізму.

Головною ознакою будь-якого тоталітарного режиму є зоологічна ненависть до сповідників альтернативних й неузгоджених з офіційними аксіоми бачень і розумінь подій та явищ. Аналіз аргументів, якими послуговуються ідеалізатори нинішнього, дещо «демократичнішого», аніж за часів Союзу кремлівського режиму, помножившись на свідоме замовчування багатьох фактів й сатанізацію кожного, хто наважився подати голос на захист правди, дарує логічне пояснення причин вкрай агресивної поведінки керівництва Російської Федерації стосовно всіх незгідних. Протилежні практикованим у минулому і нині трактування подій часів Другої світової війни руйнують нав’язані загалові насправді далекі від істини міфи й тим самим суттєво загрожують пануючому режимові. (Доречною буде згадка про виданий в 2010 році «скорочений варіант» «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина). Проте ігнорація істини, так само як і замовчування фактів, жодним чином не нівелюють їхньої історичної ваги. Знання історії узабезпечує від повторення нерідко трагічних помилок минулих поколінь. На жаль, переважна більшість громадян Росії та України донині перебувають у полоні витворених ще за часів Радянського Союзу упереджених й далеких від істини ідеологем, кліше та стереотипів. Очищення свідомости загалу від тяжких нашарувань брехливого намулу буде відчутним кроком на шляху побудови національно-демократичних держав на пострадянському просторі.

Свого часу адепти комуністичного інтернаціоналізму доклали чималих зусиль задля унеможливлення навіть найменшої згадки про російські збройні формування, які в часі Другої світової війни зі зброєю в руках відстоювали право бути господарями власної долі, й не погоджувались на роль гвинтиків нівелюючої людські життя і гідність системи. Уникаючи дискусій та детальних досліджень причин постання національно-визвольних рухів серед неросійських народів, навіть найбезневиннішу спробу усамостійнитись пояснювали «прагненням національної буржуазії самостійно визискувати та експлуатувати трударів». Проте факт організованої протидії самих росіян руйнував сталінський міф про «російський народ-переможець».

Збройні формування росіян, які в часі Другої світової війни воювали на боці нацистської Німеччини, не були однорідними, а очільники і безпосередні учасники сповідували найрізноманітніші політичні переконання. Хтось мріяв про відродження імперії, інші стояли на суттєво демократичніших засадах (пражська «Відозва» генерала Власова від 14-го листопада 1944 року до поневолених більшовизмом народів визнавала за кожною нацією право на самовизначення), а значний відсоток прагнули звичайнісінької помсти за зруйноване життя і смерть рідних. Дещо замусований й помилково узагальнюючий термін «власівці» не дає чіткої уяви щодо масштабів збройних формувань і сотень тисяч вояків, які протистояли кремлівському свавіллю. Сформовані з формальних громадян Радянського Союзу й емігрантів, російські та національні військові підрозділи розпочали участь у бойових діях у червні 1941 року, а відкритий лист генерала Власова з поясненням причини відмови залишатись слухняним знаряддям у справі реалізації злочинних сталінських планів і закликом до боротьби був опублікований лише в березні 1943-го. Станом на 1944 рік загальна чисельність російських збройних формувань, які воювали на боці Німеччини, сягала двох мільйонів осіб. Цифра занадто велика, аби пояснити вибір лише зрадою або силовим примусом.

Восени 1941 року на звільнених німецькою армією від більшовиків теренах тогочасної Орловщини (нині Брянщина), в селищі Локоть, було створено перше російське національне самоуправління. Ідеологом, засновником й першим обер-бургомістром самоуправної території, котра вже згодом отримала від істориків назву Локотьська Республіка й була розташованою на території нинішніх Орловської, Брянської та Курської областей з населенням близько 580 тисяч осіб, був Костянтин Воскобійник. Етнічний українець (уродженець Сміли), учасник жорстоко придушеного в 1921 році більшовиками селянського повстання на Тамбовщині. Саме з його ініціативи було засновано Російську Націонал-Соціалістичну Партію (логічна аналогія з німецькою доречна) «Витязь». Створена на базі «Витязя» народна міліція якраз і стала ядром Російської Визвольної Національної Армії (рос. РОНА), що згодом налічувала 20 тисяч особового складу й складалася з чотирьох полків, гвардійського батальйону й бронедивізіону. Офіцерський склад РОНА був виключно російським. Та обставина, що спроба українських націоналістів наприкінці червня 1941 року проголосити у Львові Акт про відновлення української державности спричинилась до хвилі арештів в їхньому середовищі (йдеться про ОУНр), а серед офіцерського складу посталої вже в 1943 році дивізії СС «Галичина» значний відсоток становили німці, свідчить, що прагнення російських антикомуністичних кіл знаходили розуміння і навіть підтримку (на відміну від потреб українського визвольного руху) з боку окремих діячів нацистської партії й Вермахту.

8 січня 1942 року Костянтин Воскобійник був підступно вбитий в часі переговорів радянськими партизанами. Керівництво РОНА й Локотьської самоуправи перейшло до його першого заступника Броніслава Камінського. Помстою за смерть Воскобійника була спрямована проти комуністичної партизанки бойова операція «Грюншпехт» (літо 1942 року), в часі якої вдалось знищити два військових угруповання ворога, кожне чисельністю близько семисот осіб. Роком пізніше, зачищаючи звільнені німецькою армією терени від радянських диверсантів і терористів, народоармійці (так мешканці Локотьщини в побуті називали збройні формування самоврядної території) лише в часі операції «Циганський Барон» знищили 1584 залишених або закинутих для підривної діяльності вишколених НКВДистів, 1588 взяли в полон, ліквідували 207 баз і таборів. Здобутком вояків РОНА в цій операції стали 600 000 набоїв, 5000 ручних гранат, кілька десятків кулеметів, сотні одиниць стрілецької зброї. 869 радянських партизанів перейшли на бік РОНА, а близько 2400 були притягнені до суду. Нинішні історики вимушені визнати, що справжніми господарями брянських лісів були не залишені в тилу наступаючих німців червоноармійці, а збройні формування Броніслава Камінського. Дійсно, зі справою поборення радянських терористично-диверсійних груп РОНА справлялася непогано. До речі, фактів переходу вояків РОНА на бік радянських партизанів зафіксовано вкрай небагато, що є свідченням належної діяльности пропагандивного штабу і свідомости. «Не нам буть рабами! На бій з ворогами, готові і вдень і вночі» — співали народоармійці в похідній пісні.

Загальновідомо, що на зайнятих Вермахтом територіях владні повноваження здійснювалися німецькими комендатурами. Проте на території Локотьського округу (до речі, розмірами він перевершував територію Бельгії) облаштуванням життя займались органи місцевого самоуправління. Попри безліч перешкод і труднощів, за вкрай складних умов, звільнившись від тиску сталінських комісарів, мешканці Локотьщини налагодили гідне вільної людини життя. Дослідивши ще не знищені документи, теоретики народовладдя й самоуправління відшукали б чимало цікавого й вартого для запровадження і нині. Присутність німецьких чинників в окрузі була мінімальною. Про вагу Локотьської самоуправи, яка проіснувала з листопада 1941 по серпень 1943, і реальний ступінь залежности (точніше, малозалежності) Камінського від німців свідчить такий факт: влітку 1943 року двоє заблукалих німецьких вояків пограбували млин і вбили господаря. Згодом обоє були затримані народною міліцією, і попри протести німецького головнокомандування, за вироком суду страчені на центральному майдані Локотя.

В окрузі визнавався лише церковний шлюб, суворо заборонялися розлучення й аборти, заохочувалася народжуваність, були запроваджені власні кримінальний та кримінально-процесуальний кодекси, видавалась газета «Голос Народу», наклад якої сягав 12 000 примірників. Сільські та містечкові зібрання громад вважались найвищим органом влади. Селяни отримали в довічне користування земельні наділи розміром в 10 га, було відновлено діяльність більшости заводів, налагоджено функціонування кількох театрів (лише в Локотьському працювали більше 100 акторів), народних клубів. До послуг населення було 345 шкіл (в яких працювали 1338 вчителів і здобували середню освіту 43 422 учнів), 9 лікарень, 37 медичних пунктів, 3 дитячих будинки. Окрім землі, кожна селянська родина мала корову, курей та кіз. Цифри, звичайно, вражаючі! В умовах війни Локотьська управа спромоглася не лише виконувати обов’язкові поставки для воюючої з більшовизмом німецької армії, а й забезпечити пристойне життя громадян. З часом чисельність населення Локотьського округу сягнула півтора мільйона осіб. Приріст відбувався за рахунок збільшення народжуваности, прилучення нових територій, та внаслідок напливу втікачів, які в пошуках стабільности прибували з інших регіонів.

В березні 1943 року вояки РОНА зіткнулись із вже наступаючою Червоною Армією. 2–4 березня 5-ий стрілецький полк РОНА стримував наступ в районі Топоричне — Радованіє — Валдиш — Козловське, а в червні 5-ий і 3-ій полки вели стримуючі бої (і, що показово, вдалі) в районі Дмитрівського — Орловського. 27–28-го серпня 1943 року 4-ий полк РОНА понад вісім годин стримував наступ біля містечка Севськ. Особовий склад полку майже весь був знищений, проте завзятість і запеклість вояків РОНА позбавляють недоброзичливців аргументів у справі звинувачення їх у зраді Батьківщини. Безпринципний ніколи не битиметься за байдужі йому ідеали.

Втрати в живій силі і наближення фронту змусили керівництво РОНА прийняти рішення про евакуацію до Білорусі. Разом із вояками евакуйовуватися змушені були і члени їхніх родин, загальною чисельністю більше тридцяти тисяч осіб. Штаб РОНА осів у містечку Лепель Вітебського округу, а особовий склад і в нових умовах уславився боями з комуністичною партизанкою. Залишені на відвойованих Червоною Армією територіях підрозділи РОНА чинили збройний опір комуністичній системі в Мглинському й Суражському районах до 1951 року. Доречною буде паралель боротьби свідомих росіян зі спротивом поневолювачам Українською Повстанською Армією. Відомий і такий факт: близько 60-ти вояків РОНА під керівництвом Г. Чавчавадзе з травня по серпень 1945 року здійснили ряд диверсій на Закарпатті.

Кілька років тому Собором Російської Катакомбної Церкви Істинно Православних Християн К. Воскобійник і Б. Камінський були зачисленими до лику Святих Новомучеників. Проте позиція російських можновладців лишилась незмінною. Опублікована в 2006 році журналістом Сергієм Вєрьовкіним історична розвідка про устрій Локотьської республіки коштувала авторові й редакторові «Парламентської Газети» посад.

Аналогічним і не менш цікавим епізодом організованої антикомуністичної боротьби росіян є «Республіка Зуєва», котра існувала поблизу Полоцька з центром в селі Саскорки. Назвою територія (населена переважно старообрядцями) завдячує прізвищу старости села Михайла Євсійовича Зуєва, який користувався великою пошаною серед місцевого населення. До 1941-го року Михайло Зуєв був двічі ув’язненим, а двоє його синів були арештованими й засланими в Сибір органами НКВД. На суттєво меншій ніж Локотьська республіка території, в обмін на виплату фіксованого натурального податку, також було запроваджене самоврядування й створені загони самооборони, які досить вдало відбивали грабіжницькі напади «оточенців» і вимушених переховуватися від заслуженої кари колишніх партактивістів. Захищаючи власне майно й спокій в рідних оселях, лише до кінця осені 1941-го року старовіри відбили 15 нападів. З часом до Саскорок почали з’являтися гінці з більш віддалених населених пунктів, які прохали Михайла Зуєва захистити їх від грабунків і вбивств, які чинила радянська партизанка.

Керівник німецьких тилових військ, до якого Михайло Євсійович звернувся з проханням по допомогу, був непогано поінформованим щодо стану справ, і, знаючи про ненависть старовірів до радянської влади, передав Зуєву й його загонові самооборони 50 трофейних радянських рушниць і чималу кількість набоїв, прохаючи при тому нікого не інформувати, від кого він цю зброю отримав. Генерал небезпідставно боявся ускладнень з гестапо. На весну 1942-го року в розпорядженні загону самооборони вже було чотири кулемети і кілька автоматів. Сам Михайло Зуєв стверджував, що зброя є відібраною в радянських партизанів, хоча чимало хто підозрював, що кулемети були просто купленими.

Серед старовірів панувала сувора дисципліна. За ослух або неповагу до мирного населення винних замикали в холодному льосі й впродовж кількох тижнів годували лише хлібом та водою. За найменший злочин або грабунок — розстрілювали. Показово, що виконуючи новозаповітню заповідь Христа «віддати цісарю цісареве» (себто вимоги німців забезпечувати Полоцький гарнізон харчами), Михайло Зуєв жодним чином принижувався й не демонстрував запопадливости або показового запобігання. В 1942-му році в Саскорках вперше з’явився загін поліції, який розшукував грабіжників-партизанів. Запевнивши офіцера-естонця у відсутності таких в селі, Зуєв відмовив прибулим в постої. Німецький комендант Полоцька, до якого Зуєв наступного дня подався з скаргою, прохав його не надавати їй розголосу і обіцяв, що в разі з’яви аналогічної скарги з СС (а поліційний загін був у їхньому підпорядкуванні) він, комендант, справу владнає. Німці цінували Зуєва, оскільки той регулярно і своєчасно забезпечував Полоцьк дровами, сіном, молоком, а нерідко й дичиною. Тим паче, що підконтрольний йому район був спокійним, і жодних проблем не створював. Згодом комендант запрошував Зуєва на перемовини, але той вперто відмовлявся, заявляючи, що готовий платити німцям встановлений податок за умови невтручання в життя його району. Німці швидко погодилися, і з тих пір Зуєва більше не турбували.

Самоврядування в Зуєвській республіці старовірів здійснювалося у формі загальної ради. Були відновлені право на приватну власність, торгівля та старообрядська церква. Судили за злочини (проте їх дійсно було вкрай небагато) сам староста і очолювана ним рада. В часі наступу Червоної Армії Зуєв і значна частина його прихильників разом з родинами (більше тисячі осіб лише цивільного населення) вимушені були залишити рідні оселі і відступити на Захід. (Про відхід разом з німцями небажаючих знову опинитися в комуністично-тоталітарній системі росіян згадував у своїх творах й російський правозахисник Олександр Солженіцин). На підводі Зуєва везли старовинні церковні книги та ікони. За кілька годин їх наздогнав комендант Полоцька, який не встиг вчасно евакуюватися разом із працівниками комендатури. В часі відступу старовірам довелося кілька разів збройно зіткнутися з радянськими партизанами. Опинившись за місяць у Польщі, а згодом і в Південній Прусії, він зголосився до Другої дивізії очолюваної генералом Власовим Російської Визвольної Армії. Старовіри, які з тих чи інших причин не забажали або не змогли залишити Батьківщину, створили в тилу Червоної Армії партизанські загони, котрі діяли в районі Полоцька до середини 1947-го року.

Вперте небажання нинішніх російських очільників оприлюднювати архівні документи унеможливлює належне дослідження життя самоуправних територій, які постали на теренах Росії в часі Другої Світової війни. Проте нинішні відцентрові процеси, які щороку стають потужнішими й активнішими в Росії, засвідчують, що ідеї, якими керувались російські антикомуністичні формування, мають і нині прихильників та адептів. Українським патріотичним середовищам варто відійти від примітивного русофобського трактування північного сусіда й налагоджувати зв’язки з антиімперськими й протидіючими антинаціональному режимові середовищами. Тим паче, що український визвольний рух для багатьох з них є зрозумілим і знаходить належне розуміння й моральну підтримку.

Олесь Санжарівський