Спадкоємці кривавого тирана ходять по нашій землі, керують країною і повчають нас, як жити

08На одній із передач телеведучого, журналіста Андрія Куликова «Свобода слова» комуніст Сергій Гордієнко сказав: «Так, це ми, комуністи, знову відновили в Україні СМЕРШ. Але у мене зараз тут, у телестудії, немає часу розповідати, що таке СМЕРШ і яку СМЕРШ відіграв у нашому (очевидно, більшовицькому — О. Ч.) житті позитивну роль. Нема часу та й тема телепередачі сьогодні не та».

Але, як завжди, комуніст Сергій Гордієнко злукавив або прохопився, бо насправді, я певний, добре знає, яку роль відіграв під час червоного, кривавого життя в еСеСеСеРії сталінський СМЕРШ. Видно, на телепередачі йому комуністична совість і честь не дозволила сказати правду, або ж навпаки — він побоявся її там піднімати, бо в студії сиділи серйозні опоненти, які (я в цьому переконаний) просвітили б учорашнього колгоспного кочегара і вчителя фізкультури в школі, який в народні депутати потрапив, вочевидь, за списком комуністів, яким ще досі частина неофітів довіряє і за них голосує. Оскільки прямої відповіді Сергій Гордієнко на телепередачі уник, то я спробую заповнити його білу пляму про СМЕРШ своєю статтею, а заодно — інформувати тих, хто досі вірить у демагогічні обіцянки комуністів і в химеру-утопію комунізму, який в Європі прирівняли до фашизму і поставили між цими двома тоталітарними кривавими режимами знак тотожности.

Ніде в цивілізованому світі, чи в найближчих до нас Польщі, Росії, людей, які вважають себе патріотами своєї батьківщини, не називають націоналістами і не вбачають у них шпигунів своєї держави. А в незалежній Україні тільки так і не інакше. А манкурти, які відкололися від своєї нації, які вислужуються перед чужою чи вже неіснуючою державою і носять, як ностальгію в душі, символіку вчорашнього дня, не називаються (а шкода) вголос зрадниками чи бійцями п’ятої колони в Україні або кремлівськими колабораціоністами. Сучасні комуністи України, безперечно, яничари, котрі служать чужим дядькам і водночас моляться на чужих вождів, схиляючи покірно, по-рабськи, свої часто пустопорожні голови перед їхніми гіпсовими, цементними чи гранітними ідолами. Така реальність в Україні на 23-му році відновленої Української держави.

Як бачимо із заяв комуністів України, тінь 37-го року знову бродить Україною. Знову судять саме синів і дочок України, патріотів, які наважилися на знищення комуністичної символіки на своїй, ще вчора окупованій землі. До речі, це мала б зробити українська влада, якби вона існувала. Гордієнки, цибенки, симоненки не тільки фальсифікують і перекручують правду про страшні більшовицькі роки, а й свідомо стають на бік однієї з найчорніших сил, яку знала історія, записуються в її ряди, схиляючи голови перед комуністичними бонзами, і відновлюють СМЕРШ в українській державі при потуранні сьогоднішньої неукраїнської влади. Їхня кінцева мета — колонізувати Україну. Створити Україну без української культури, без української мови, а в кінцевому варіанті — без українців. Нині на території України бовваніють тисячі (!!!) пам’ятників катам українського народу. Кожна державна нація, що вибудовує свою національну країну, усю колоніальну символіку знищує одразу, з перших днів. А в Україні навпаки — пам’ятники виростають, як гриби в чорнобильській зоні. Всі комуністичні ідоли, більшовицькі символи, що нагадують колоніальне минуле України, мають залишитися тільки в музеях історії і на окремих цвинтарних ділянках, куди б водили підростаюче покоління, і екскурсоводи-історики пояснювали, хто такі кати українського народу, що приніс більшовизм Україні, і чому саме під час його панування було стільки винищено українців на українській землі. Про страшні роки беззаконня і безправ’я сьогодні має знати кожний молодий українець. У періоди комуністичного правління не суди, а комуністична партія засуджувала, депортувала, асимілювала й знищувала цілі безневинні народи, нації, національності на території еСеСеРеРії. Людей без комуністичного квитка червоні кхмери (Камбоджа) мали за худобу, за бидло, за гвинтики. З їхніх черепів викладалися на території країни червоних кхмерів піраміди.

На території еСеСеСеРії черепи закопувалися у землю на Соловках, Сандормохах, у Сибіру. Як згадка про це нині на нашій землі (мабуть, тільки в Україні?) бовваніють гіпсово-цементні ідоли, як гірке нагадування про найжорстокішу в світі країну — імперію зла, імперію «тюрми народів» — Російську червону імперію, найжорстокішу, цинічну, атеїстичну, яка була спадкоємницею іншої імперії — Білої, царської. У цих червоних комуністичних катів ніколи і нічого не було за душею: ані Бога, ані совісти, ані чести. Вони тільки цими словами прикривалися, а кров безневинних людей лилася ріками, і чи не найбільше цієї крові на руках тих, кого сьогодні гордієнки, царькови і їм подібні хочуть утвердити і захистити новоявленим СМЕРШем.

Ви коли-небудь замислювалися, хто в сімнадцятому році минулого століття створив у Російській імперії переворот, і хто прийшов до влади, винищивши всю російську, а згодом й українську інтелігенцію, роботяще селянство? Цвіт і підмурок усіх націй? Так, тоді до влади прийшли бандити, найманці, провокатори, грабіжники, терористи й професійні цинічні вбивці. Одним словом — банда. Усі банди в усьому світі, як відомо, інтернаціональні. Більшовицька банда не стала в історію людства винятком. Вона також виявилася інтернаціональною. Відома ходяча фраза — бандити не мають національности — стала основою їхнього партійного буття і практичних дій.

У народі тоді так і казали:

— До влади прийшла банда.

І це була правда. Гірка правда. Кривава.

Ленін і його поплічники всім свої нутром ненавиділи «консервативне селянство», що стояло за свою землю. Вождь наказував винищити селянство під корінь. Його масово винищували під приводом того, що чинять опір колективізації, не віддають добровільно важко зароблений власний шмат землі, власну худобу, реманент новій владі, яка прийшла з маузером побудувати їм комунізм, а вони, «відсталі», цього не розуміли без допомоги того ж маузера біля скроні і петлі на шиї. Отже, вони проти радянської влади, проти побудови комунізму. Винищити. Щоб усі запам’ятали до сьомого коліна. Залишену решту загнати в колгоспи. Там вони й працюватимуть. За харчі. Грошей комунізмом не передбачено. При комунізмі житимуть без грошей, без паспорта і без права на виїзд із свого села. Незадоволених і впертих — на перегній. До Сибіру, на шибеницю, до стінки, щоб не заважали будувати «світле майбутнє».

Не любив Ленін, за його ж висловом, і «гнилої інтелігенції». В інтелігентних головах дуже багато інтелектуальних думок, роздумів, аналізів, розмірковувань, висновків. Вносять тільки хаос свої мислями у голови затурканого народу. А думка в народу має бути лише одна, чітка й зрозуміла — побудова комунізму, заради якого можна і треба вмерти, не дочекавшись того світлого дня чи ранку. А інтелігенція вносить в уми сум’яття. Мовляв, комунізм — це утопія, химера. Одним словом, дурня, яку ніхто ніколи у світі не збудував і не збудує.

Ненавидів вождь світового пролетаріату і священнослужителів. Вони, читаючи Біблію, закликали мирян не боятися чорта, антихриста, тобто — комуністів. Переконували, що сатана тимчасовий на цій землі. Як і кожне життя кожного — тимчасова річ. Вічність там, на небі. Священиків винищували, як непотріб, як дурман, як опіум. А заодно доводили пролетаріату, що попи — не намісники Бога на землі, бо кожного, розіп’ятого більшовиками, Бог не врятував. Отже, його, Бога, нема. Принаймні в голові комуністів.

Вони, мовляв, тільки жирують на довірливості прихожан, туманять людям голови і закликають віруючий люд до покори. Але не комуністам. А до покори Богу. Та ще й проповідують: живіть чесно, не крадіть, не вбивайте і вам віддасться сторицею. Ленін і його камарилья розпорядилися по-своєму: церкву зруйнували, попів розіп’яли на хрестах. Пілатів СМЕРШ мав у надлишку, хоч до 1943 року він таївся у підрозділах ГПУ-НКВД. Але майбутні смершівці священиків і розпинали, і четвертували, і прив’язували до водяних коліс кораблів, а темному люду казали: «Якщо Бог є, то він своїх намісників врятує. А раз нікого з розіп’ятих не врятував, то Бога нема. Отже, релігія — це опіум (наркотик) для народу. Топіть їх, розстрілюйте. Вони тільки животи наїдають і живуть за рахунок трудового народу, а не їдять корінців і не харчуються грибами та ягодами. Отож, усіх до ями. Зрозуміло, комуністичної».

Ось і вся Коротка історія після Жовтневого перевороту і побудови комунізму в одній, окремо взятій на той час країні. На відміну від «Короткої історії ВКП(б)».

Слід сказати, що з усіх імперій, в яких у колоніальній залежності перебували українці, найжорстокішою, як показала історія, конкретні факти і жертви — була московська. Ні одна нація за період «братньої дружби» не пролила стільки української крові, як московська, постійно прикриваючись демагогічними ярликами: «єдиний народ», «братній народ», «дружба вічна» (як вічне московське ярмо на шиї кожного українця не зрадника). «Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранії ніде не знайдете». Так писав у своїй книжці Чарльз Джон Керстен, американський сенатор.

«Великий» московський полководець Жуков, який казав: чим більше потопимо хохлів у Дніпрі, тим менше доведеться відсилати в Сибір, під час свого першого історичного подвигу — боїв́ на Халхин-Голі також запровадив своєрідний СМЕРШ: щодня розстрілював не менше як по 5–6 червоних (своїх) солдатів і офіцерів перед наступом на квантунську армії Японії, беручи приклади з римських цезарів, котрі перед битвою у такий спосіб виганяли страх зі своїх воїнів.

Оце і є найголовнішою ознакою «позитивної ролі СМЕРШу», за висловом Сергія Гордієнка, в житті нашого народу (і не тільки). І саме отаку організацію сьогодні створюють комуністи в Україні з дозволу сьогоднішньої влади — Партії регіонів.

Прообраз СМЕРШу за своїми функціональними обов’язками народився ще в 1932–33 роках в Україні, під час геноциду українського народу. Перебуваючи на посаді секретаря ЦК КП(б)У, член Політбюро Мендель Хатаєвич (не без вказівки Кремля) створює перші «заградотряди» в Україні проти українських селян, які намагалися залишити Україну й врятуватися в Росії, Білорусії чи на територіях інших союзних та автономних республік більшовицької еСеСеСеРії. Жуков тільки вчився у Хатаєвича і втілював його методи у життя за допомогою смерти безневинних. Каральні загони ГПУ (фактично — предтеча СМЕРШу) оточували українські міста, залізничні станції, щоб українські селяни не змогли врятуватися від голодної смерти, виїхавши в інші республіки СССР чи хоча б добратися до смітників міст, де голодуючих радянські ідеологи, сміючись, іронічно називали «санітарною комісією». Згодом і це припинилося, бо усім майбутнім членам «санітарних комісій» не видали паспортів. Майбутній прообраз СМЕРШу не допускав селян, які стали безпаспортними, ані до міст, ані до залізниць. Вони були приречені на смерть і людоїдство. Згодом той же Мендель Хатаєвич цинічно заявляв, що їм (комуністам) потрібно було влаштувати голод, щоб показати українському селянству, хто на цій землі господар. «Це нам вартувало мільйони життів, але зате ми виграли». І хай тепер гордієнки, цибенки, колісніченки — ці перевертні, що відірвалися від коріння рідного народу, і служать й досі катам української нації, не мають аніякого права заявляти, що сталінський тоталітарний режим свідомо не діяв ні за яким чітким планом. Мовляв, це була посуха, чи неврожай. Суцільна комуністична агітка. Хліб насправді вилучався у селян і продавався за валюту за кордон. Це була спланована ще одна, цього разу перманентна революція, влаштована комуністами, щоб повністю стерти з лиця землі національне обличчя народів і створити «робітничу державу» під назвою СССР з єдиним совєтським народом у російській оболонці. Першочергове завдання партії за вказівкою ще живого тоді «вождя світового пролетаріату» було знищити селянство — основу основ національного обличчя кожної держави, будь-якої нації. Ось в ім’я чого організовувався голод, винищували селян і до цього, і після цього. І дивно (такий парадокс життя), що саме українські селяни сьогодні схиляють голови перед штучними цементними й гранітними ідолами, кажуть:

— Вони їсти не просять!

А в 21–23, 32–33, 46–47-му роках, під час трьох совєтських голодоморів, саме батьки і діти цих гордієнків і цибенків просили їсти у тих вождів, які їх наказували розстрілювати, морити голодом і прищеплювали страх перед цим більшовицьким молохом на довгі літа і не на одне покоління. А на українській Кубані непокірних козаків навіть труїли газом і відправляли напіводягнених так само у тріскучі морози Сибіру.

Офіційно створений СМЕРШ у 1943 році на колишніх, окупованих гітлерівцями, територіях займався ще однією безжалісною чисткою. Покоління, яке підросло, польові військкомати за вказівкою смершівців кидали просто на передову, так званих чорнобушлатників, без артпідготовки, без обмундирування і зброї.

— Гвинтівку завоюєш у бою і змиєш своє зрадницьку кров, — так заявляли ті, хто їх і залишив виживати на окупованих територіях.

Це все відомі факти. Але я хочу навести ще один маловідомий факт тим, хто так досі любить Сталіна і ставить у столиці Запорізької Січі цьому кату пам’ятники, і судить за його знесення українських патріотів. В Одесі, Донецьку комуністи уже відкрито створюють передові загони СМЕРШу, які за гОРДІЄНКОМ (я після його заяви по телебаченню не можу прізвища цього агітпропівця писати з великої літери) намагаються до цього залучати молодь, якій він читатиме, очевидно, лекції.

Я спробую додати до його майбутніх комуністичних уроків для підростаючого покоління деякі тези, хоч мало вірю, що він їх використає у своїх промовах чи лекціях. Ця страшна абревіатура і організація — СМЕРШ — у 1943 році не тільки народилася, а й організувала на звільнених територіях перші есесівські батальйони. Так, так, не дивуйтеся. Їх так і називали у народі, особливо на фронті — «Батальйони СС». Це були жінки і дівчата, які завагітніли під час окупації. Так от, їх смершівці, щоб вислужитися, і виявляли на звільнених від гітлерівців територіях, формували з них батальйони і кидали цих жінок на передову. Вони у прямому розумінні грудьми зустрічали кулі гітлерівці, йдучи у бій і прикриваючи смершівців і, зрозуміло, стовідсотково гинули. У смертних агоніях, за свідченням німецьких хронік, вагітні передчасно народжували. Бійці СМЕРШу, що йшли слідами, добивали тих новонароджених, економлячи патрони. Просто душили чобітьми, як непотріб. Ці жіночі «батальйони СС» між червоноармійцями називалися «совєтскіє сукі». Ось звідки й абревіатура «СС».

Як тут за асоціацією не згадати більшовичку Євгенію Бош, яку «самий человечний человек» — Ленін — послав у Пензенську область для придушення повстань того ж ненависного йому селянства, і наказав убивати селян так, щоб ті, хто залишиться живим свідком цих злодіянь, запам’ятали катування до сьомого коліна. Перед повішенням «совєтская бестія» (згодом про цю так звану безкомпромісну жінку — залізного комісара — створять художній совєтський фільм «Оптимістична трагедія» з оптимістичною совєтською музикою, де прославлятимуть неперевершеного ката у спідниці, як справжню «стальну комуністку») відповідно до ленінського наказу про повішення селян (від 11.08.1918»), наступатиме революційним чоботом (той самий стиль і той самий більшовицький почерк) на чоловічий «паспорт» селянина, як смершівці у 1943 році на новонароджених на полі бою від «бійців батальйону СС», і цинічно заявлятиме:

— Цей орган тобі вже не пригодиться. Ти вже не плодитимеш таких, як сам, — і накидатиме петлю на шию.

На батальйонах «совєтськіє сукі» «подвиги» смершівців не закінчуються. Початок їхнього «подвигу», після «заградотрядів» Хатаєвича і смердівських «батальйонів СС», мав свій початок і кінець у Львові, у тюрмі на Лонцького. Там «доблесні бійці» НКВС влаштували масове вбивство людей. Це творили майбутні смершівці. Вони ж підірвали 27 інкерманських штолень з 10 000 тонн боєприпасів разом з червоноармійцями, щоб ті не перейшли, раптом, на бік гітлерівців. Вони ж залишили напризволяще Київський укріплений район, не давши права на відступ.

Майбутні смершівці не забезпечили військовий супровід санітарного транспорту «Вірменія», який потопили гітлерівці. На борту цього судна перебувало десять тисяч чоловік. Триста з них поранені, медичний і господарський персонал тощо. Це чи не найбільша трагедія на воді, але все це й досі приховується за сімома замками. Так само приховується навіть назва Рутченкове поле, де майбутні смершівці (1941 рік) розстріляли підлітків і знищили всіх червоноармійців, які не могли ані рухатися, ані йти.

Підрив Хрещатика, де заради кількох есесівців загинули тисячі мирних киян у своїх квартирах — все це також робота НКВС, яка породила таке страшне дитя — СМЕРШ. А що вже говорити про Севастополь, де командування залишило напризволяще бійців і медперсонал, а саме вилетіло в тил. В Одесі при відступі десятки автомашин з пораненими смершівці «висипали» в море. При відступі із Запоріжжя, де зараз комуністи грудьми стали на захист металевого ідола з обличчям Сталіна, живий на той час їхній вождь наказав підірвати Дніпрогес. Під воду пішли не тільки червоноармійці, що готувалися до відступу, а й тисячі, тисячі запоріжців. Невже це забулося у Запоріжжі?!

На цьому подвиги смершівців не закінчуються. До 70-ліття (1949 рік) «тата усіх народів» за наказом нібито маршала Жукова (подарунок на іменини вождю) було знищено 2,5 мільйони інвалідів Другої Світової війни. Аби вони своїми обрубками рук і ніг не мозолили очі прибулим до великих міст Совєтського Союзу: Москви, Ленінграда, Києва та столиць інших союзних республік. Врятувалися тільки ті інваліди, які перебували в родинах і на вулицю без нагальних потреб не висовувалися. Цих двадцятирічних калік вивозив на далекі острови Півночі особливий відділ при НКВС. Той самий СМЕРШ. На острові Валаам створили табір (Сталін без концтаборів не міг жити) інвалідів Другої Світової. Ось такою була їм щира подяка і нагорода за перемогу над гітлерівцями в день іменин вождя. У Києві (та й, вочевидь, й в інших великих містах Союзу) смершівці проводили нічні облави і відправляли партіями в товарняках на Соловки. Очевидці розповідають, що інваліди викидалися з вагонів. Тих, хто не потрапив під колеса, піднімали назад і везли за відомою сталінською адресою. «Самоварів» (так називали інвалідів без рук і ніг) підвішували на Соловках, щоб вони подихали «свіжим повітрям», і «забували» знімати.

Тільки незначна частина інвалідів потрапляли в інтернати, які мало чим відрізнялися від сталінських концтаборів.

Агенти СМЕРШу проникали і в ОУН, УПА, до «лісових братів» Прибалтики. Сексоти (від російських слів — секретний сотруднік) СМЕРШу існують і досі, вже відкрито, у незалежній Україні. Сучасні смершівці — гордієнки, цибенки навіть цього не приховують, оскільки неукраїнська влада з ними не бореться. Вони носять значки тієї жорстокої, вже нині неіснуючої держави, ставлять пам’ятники, а на 23-му році ще й офіційно заявляють, що вони вже поновили при своїх комуністичних обкомах СМЕРШ і набирають чергові бригади «буксирів» — істот, котрі відверто виступають проти свого народу, бо захищатимуть пам’ятники катів свого народу і не соромляться агітувати за повернення тієї кривавої диктатури, яка забрала рекордне число безневинних жертв в історії людства.

Такі «діячі», як гордієнки, царькови, сьогодні знову створюють червоний СМЕРШ, щоб захищати бронзових ідолів. Незабаром більшовички канонізують Леніна-Сталіна. Вони вже сьогодні хрестяться перед пам’ятником вождю «світового пролетаріату» і цілують «червоному терористу»гранітні «пантофлі», як Папі Римському. Може, хто цього ще не бачив, прийдіть, подивіться у день народження основоположника багатьох кривавих злодіянь на Хрещатик, над яким й досі бовваніє цей більшовицький кат.

Наївні, не такі, як гордієнки, не фанатики, у тих, ще післяреволюційних роках, розібралися, куди вони вступили і що таке партія більшовиків. Вони самі стрілялися, оскільки належали справді до людей совісті і честі: Хвильовий, Скрипник, Любченко. Це я беру для прикладу тільки Україну. Решту, хто розчарувався в комуністичній ідеї, самі більшовики порозстрілювали і потопили в баржах, погноїли в ГУЛАГАах, а вони, наївні і довірливі, як нині гордієнки, цибенки, перед смертю кричали — «Хай живе великий Сталін!», який і підписував їм ті вироки.

Я ніколи не зможу зрозуміти не людину, а, очевидно, двоногу істоту, яка не під примусом, не під дулом маузера і не під тінню шибениці, заради свого блага, переходить у табір вчорашніх катів, поклоняється його гіпсово-цементним ідолам, служить ідеям неіснуючої держави і збирається зі смітника історії витягти принцип найжорстокішої і найцинічнішої більшовицької організації СМЕРШ, і утвердити його в демократичній державі, де б мало діяти верховенство права, а не підпільний обком на чужій для нинішніх смершівців території держави, яка ще їх оплачує, як псевдозаконодавців, як ворогів нашої незалежности і нашого утвердження в світі.

Як їх назвати і як це зрозуміти, і де, в якій країні чи краю знайти таких колісніченків, цибенків, гордієнків?! Ім’я, яким, вочевидь, яничари.

Олег ЧОРНОГУЗ

Ви тут: Головна Спадкоємці кривавого тирана ходять по нашій землі, керують країною і повчають нас, як жити