«Українське Слово» Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик

Відновлення роботи Державного Центру Української Народньої Республіки (ДЦ УНР)

28 серпня 2013 року у Київському прес-клубі спільно з Національною спілкою журналістів України відбулося оприлюднення проекту «Закон України про правонаступництво України щодо Української Народньої Республіки».

Нарешті 22 роки мовчання було прорвано.

Не звинувачуймо українську громадськість у байдужости: дуже вже старалася комуністична влада у прищепленні промосковської «істини» разом з власними «землячками з циновими ґудзиками» (Т. Шевченко). Істина від часу не старіє. Помилка при будівництві будинку рано чи пізно обернеться трагедією.

Вітаймо авторів проекту. Чекаймо наступних кроків із залученням громадськости.

Не впадаймо у відчай, коли ВР не прийме названого Закону — робімо своє: скликаймо збори, роз’яснюймо, не цураймось різноманіття думок.

Олесь Гриб, Голова ПРВ ВОВ

Нижче публікуємо пропозиції О. Гриба щодо подальшої роботи.

ДЦ УНР — законне представництво Української Народньої Республіки у закордонні.

Незважаючи на обіцянки більшовицького керівництва до і після комуністичного перевороту в листопаді 1917 року про «право націй на самовизначення аж до відокремлення», терористичний уряд Леніна скоїв акт агресії, захопивши територію незалежної України і свавільно, не питаючись волі українського народу, приєднав її до Росії.

Уряд УНР був частково знищений, частково засланий до концтаборів, частково змушений був емігрувати. Але і в закордонні криваві руки більшовицьких терористів продовжували нищити керівників Української незалежної держави.

Роль представництва УНР за кордоном продовжував виконувати від 1920 і по 1992 рік Державний Центр УНР.

Терористичне керівництво компартії СРСР замовчувало правду про незалежність України, проголошену IV Універсалом Центральної Ради.

Над діяльністю ДЦ на довгі роки нависло могильне мовчання.

До 24 серпня 1991 року український народ прийшов без знання правди про власну історію. Всіх, хто волів про це знати і повідомляти інших, чекали концтабори ҐУЛАҐу і смерть.

Саме тому, коли інші колишні «союзні республіки», які постали після розвалу Російської імперії у 1917 році, проголосили відновлення власної державности, Україна з ініціативи власних національних провідників, зрощених у рядах КПСС, просякнутих параноєю нищення людей на класовій основі, наляканих, як і весь народ, нелюдським терором «будівників комунізму», спромоглася лише на «нове» проголошення незалежности 1991 року, щоб не бути звинуваченими у наслідуванні «петлюрівщини» та «буржуазности» Центральної Ради.

1992 року Державний Центр під головуванням Президента УНР на вигнанні Миколи Плав’юка здійснив передачу відповідних документів керівництву України з надією на законне і цивілізоване відновлення Української Народньої Республіки. Але сподіваня виявилися марними: керівництво Української Радянської Соціалістичної Республіки документи прийняло, але владу залишило собі, прийнявши ганебний «Закон про правонаступництво УРСР», яка фактично була окупаційною структурою більшовицької Москви. Комуністична влада, перефарбована у національні кольори, за які вона ще вчора знищувала людей, була збережена і приступила до будівництва неукраїнської України із збереженою керівною комуністичною номенклатурою. З того часу триває боротьба з ворожими до незалежности комуністичними силами разом із зросійщенням і нацьковуванням на українців залишків окупаційних сил. Грім оркестрів та брехливі засоби масової інформації не можуть заглушити голосу українців з вимогою їхнього права на відродження Української Народньої Республіки. Особливо стараються «діячі», які святкуванням «Дня Злуки» (денонсованої вже через рік) намагаються «перекрити» День Української незалежности, проголошеної 22 січня 1918 року, бо визнання цього Дня на державному рівні обов’язково поставить питання: куди поділась УНР і хто повалив законний Уряд Українського народу?

За названих умов Державний Центр Української Народньої Республіки відновлює свою роботу в Україні з метою повернення прав українському народу, за які поклали голови борці за незалежність в часи національної революції 1917–1920 років, воїни Української Повстанської Армії, в’язні комуністичних концтаборів.

Відновлення ДЦ УНР базується на:

1. Визнання законности проголошення незалежної УНР 22 січня 1918 року IV Універсалом Центральної Ради;
2. Визнання відповідно до Міжнародньої конференції в Гаазі від 1907 року факту окупації території УНР більшовицько-московським військом;
3. Визнання законности проголошення Першого відновлення незалежної України за умов німецької окупації від 30 червня 1941 року у Львові Урядом Ярослава Стецька;
4. Визнання законности Другого відновлення незалежности під окупацією Москви від 24 серпня 1991 року, що має постати замість Акту проголошення незалежности від 24 серпня 1991 року;
5. Визнання часу від 24 серпня 1991 року до часу відновлення УНР перехідним періодом;
6. Відкидання терміну «великої вітчизняної війни» як війни двох тоталітарних режимів за володіння світом, до чого проти волі були втягнуті українці та всі інші національності України;
7. Повернення до пашпортів громадян України графи «національність», яку мають право набувати всі громадяни за їхньою згодою;
8. Робота ДЦ УНР передбачає виключно мирну роботу;
9. ДЦ УНР висуває вимоги до Конституційної комісії:

• визнати правонаступність Української Народньої Республіки
• поновити термін « три незалежні гілки влади», з якого завбачливо було викинуто слово «незалежні»;
• надати право «суверену влади — українському народу» обирати три гілки влади, судову в тому числі;
• визнати Президента виключно як голову виконавчої влади, який формує уряд, заборонивши Верховній Раді втручатися у формування будь-яких структур, особливо — судівського корпусу.

Державний Центр Української Народньої Республіки
м. Київ
ПРВ ВОВ
Голова Олесь Гриб