16-1 Олексій Ямбих, справжнє прізвище якого було перекручено в одній з радянських установ, а звучить правильно — Янбих. Цебто, жив колись Іван з їхнього родоводу, а тепер як продовжувач дерева роду — Олексій. В 1970 випускник Харківського художньо-промислового інституту. Професійний художник-монументаліст. За п’ять десятиліть різнобічної, натхненної праці написано сотні картин. Головна тематика — релігійний живопис, у цей напрям продовжує заглиблюватись митець протягом 25 років.

Та сьогодні мову поведемо про інше — про містичну складову, яка доволі виразно прочитується у багатьох творах полтавського художника.

Олексій Ямбих у картинах цього напрямку заклав фундаментальні засади традицій роду нашого, де присутня консервативна ідея, добра ідея «консервації» для майбуття, старих звичаїв, які слід відновлювати і достосовувати до новітніх часів. З допомогою пензля він окреслює на полотні архетипи, притаманні українському народу. Отже, езотерика і містицизм у його творах мають українське підґрунтя.

Трансцендентність — це, власне те, що нелегко доступне пізнанню, лежить поза рамками усілякого можливого досвіду. Саме це присутнє у картині «Крик». Крик — це образотворча форма, таким його уявив митець і у фігуративно переніс на полотно. Цей крик оточений білим лататтям, перенесеним з ставів у небо. Діл картини позначений прямокутником чорної ріллі, над якою проростає буйне зеленотрав’я, це авторсько-мистецький знак, який можна зустріти і на інших його роботах.

Малярські твори мали б відігравати суттєву роль як мистецькі артефакти, — в історії, психології, етнології, археології. Тоді є шанс, що вони стануть явищем позачасовим. Є ще одна родзинка у творчості Олексія Ямбиха. Наприклад, картини, на яких виписані українські хлопці і дівчата, мають ознаки сильних особистостей.

У цій серії робіт оживає дух ман’єризму. Представники цієї течії намагались висловити суб’єктивну «внутрішню ідею» художніх образів, що уявнювалися у думці і душі творців. Цикл робіт «З нашої давнини» промовляє до нас про відсутність співдії в сучасній Україні енергетики землі і мови, тому вони не підтримують одна одну і не оберігають. Причина банальна— близько половини громадянства зреклися мови, роду, звичаїв. Слід наголосити: допоки народ зберігає корінну мову, він зберігає свою землю у прямому і переносному значенні. Твори цього ряду дихають давньоукраїнським, своїм, рідним. То картини-мантри, вони, як сполучення слів, виробляють вібрацію не лише у повітрі, а й у «тонкому світі», таким чином генеруючи вплив на оточення.

Вітри і урагани двадцятого століття розгойдували грунт під ногами чи не усіх митців, яким довелося творити в умовах окупаційного союзу. Соціалістичний реалізм нав’язували кожному. Хто пручався, — той «неправильний» художник. Спотикалися багатенько, але навіть після весняного подиху 85-го випростатися на повен зріст вдалося не кожному. Олексій Ямбих це зробив! Він не здобув лауреатських титулів, не увінчаний званням «заслуженого», не кажучи про «народного», серед яких чималенько тих, хто здобув звання не завдяки таланту. Але Ямбиху це не потрібно. Він — справжній митець, який ще не все сказав художньою іномовою, та обов’язково скаже. І хай буде так!

Андрій Будкевич